Ювілейна сторінка

155-років від дня народження Ольги Кобилянської

Непересічна, яскрава, прогресивна, завзята, розумна, надзвичайно талановита і обдарована, при цьому жіночна, романтична та натхнена. Ольга Кобилянська.

Народилась 27 листопада 1863 року в маленькому буковинському містечку тоді Австро-Угорської імперії (сучасна Румунія) у багатодітній родині. Батько – українець,  мати – наполовину полька і німкеня. Мати розмовляла з дітьми польською, батько – українською, а між собою вони спілкувалися німецькою. Кобилянська закінчила лише чотири класи школи німецькою мовою, багато займалась самоосвітою, самотужки вивчила українську. 

Маленька Ольга (зліва) з матір'ю та сестрою

Свої перші твори «Гортенза, або картина з життя однієї дівчини», «Людина з народу», «Людина» написала німецькою.

Писати українською Ольга почала під впливом Євгена Озаркевича, брата Наталі Кобринської, подруги письменниці. Юна дівчина закохалась в Євгена з першого погляду. Жадібно слухала його розповіді про Європу, українськький світ, книги, письменників, про Івана Франка. Можна сказати, що він відкрив їй новий світ, багато в чому сформував її світогляд.

 Євген Озаркевич

Ольга Кобилянська відома своїми європейськими поглядами, її хвилювало питання емансипації. Її називають першою українською феміністкою. Саме вона першою створила інший образ української жінки – не пригнобленої чоловіком та тяжким побутом селянки, а освіченої, багатогранної жінки, інтелігентки, що прагне вирватися з міщанського оточення. Вважала своєю заслугою, що змогла привернути увагу «до теперешніх Марусь, Ганнусь і Катрусь, які повинні стати жінками європейського характеру».

Найбільшим коханням Ольги був молодший її на декілька років Осип Маковей, редактор газети «Буковина». Деякий час вони навіть жили разом. Але врешті решт він залишив її, одружився та покинув Чернівці. А Кобилянська так і не вийшла заміж. Після їх розриву Ольга спалила все листування.

Осип Маковей

Будинок Кобилянської в Чернівцях, в якому вона прожила з 1925 року і до самої смерті, і в якому зараз розташований її музей, спочатку належав її старшому братові Максиміліану. Єдиний в родині проросійськи налаштований. Під час російської окупації був призначений бургомістром. Але за повернення австрійців вимушений був тікати з Чернівців. Через деякий час Ольга, яка на той час вже була відомою письменницею і мала гарні гонорари, написала братові листа і запропонувала викупити будинок. Згодом нащадки згадували, що завдяки грошам, вирученим від продажу будинку, родина пережила голодомор, купивши мішок борошна.

Будинок-музей Ольги Кобилянської

Ольга Кобилянська мала прийомну доньку Олену Панчук, яка насправді була їй племінницею, позашлюбною донькою брата Олександра. Мати покинула дівчинку у ранньому віці та поїхала до Відня. Все життя Олена прожила разом з Ольгою, саме її дівчинка називала матусею. Чоловік Олени закінчив історичний факультет Чернівецького університету, працював там бібліотекарем, а згодом став директором літературно-меморіального музею Кобилянської.

Олена, прийомна донька О.Кобилянської, та її чоловік Ельпідефор Панчук 

У музеї все залишилось як за часів господині. На столі й досі стоїть пляшка… з морською водою. Кобилянська з дитинства мріяла побувати на морі, проте мрії так і не судилося здійснитись.

Ще один дивний експонат музею, ще одна нездійснена мрія письменниці, засушена гілочка едельвейсів. Ці квіти вона сама знайшла в юності на горі Рарив, і зберігала все життя. За легендою, дівчина, що знайде едельвейси, матиме щасливе кохання. Проте Ользі так і не пощастило в особистому житті.

Поміж інших пам’ятних речей збереглися кварта з Києво-Печерської лаври, камінь з могили Шевченка та батькова люлька.

Портрет О.Кобилянської, Є.О.Ліпецький

Практично в усіх творах письменниці присутні гори. Так вона писала про прощання з горами перед переїздом до Чернівців: «Так, останній вечір у рідному краю. Як би мені хотілося назавше затримати тебе в душі, тебе, де я стала тим, чим є. Прощавай, милий, незрівнянний, незабутній гірський краю, прекрасний улітку і чарівний узимку. Тут я багато всього залишаю, велику частину своєї душі і своїх почуттів, багато образів, уяви і своєї сили… До горла мені підступає клубок, хочеться кричати: «О, як я люблю тебе, мій гірський краю, який ти незрівнянно гарний, який могутній і величний, який піднесений, казковий…».

Ольга Кобилянська дуже любила читати. «Завершувати кожен день книгою» - така її порада. Її особиста бібліотека налічувала 350 книг. Ольга ретельно вела їх каталог, а самі книжки підписувала. Перша прочитана ще дівчинкою книга була чеською мовою. На питання, які три книги взяла б з собою у тривале ув'язнення, обирає Євангеліє, Фауста Гете та Тараса Шевченка.

А у 18 років Кобилянська хотіла вийти заміж за… бібліотеку! Пана Вробля, декана філософського факультету Чернівецького університету, Ольга знала лише за розповідями брата. Його самого вона називала «стара мумія», і цікавив він її виключно з точки зору отримання доступу до його книг. Вона навіть написала йому листа (щоправда, не надіслала), в якому пише , що вона донька чесних батьків, не зовсім гарна, але буде вірною та відданою дружиною, аби тільки їй дали можливість користуватися бібліотекою…

Кобилянська 14 років дружила з Лесею Українкою, але бачилися вони лише тричі за життя.

Онуки згадують, що часто навідували її за життя, вона частувала їх цукерками, уважно вислуховувала. А ще запам’яталась запальним характером та любов’ю до кінематографу.

Ольга померла у віці  78 років у 1942 році. Тоді Буковина перебувала під румунами, а сама Кобилянська в опалі через начебто агітаційні радянські листівки, до яких вона не мала жодного відношення. Хоча некролог й було розміщено у місцевій газеті, багато хто не наважився відвідати похорон. Процесії не дозволили пройти центральною вулицею. Заборонено було також виголошувати промови українською. Але цю заборону все ж таки було порушено – місцева вчителька Равелюк не побоялася пропрощатися з письменницею рідною мовою.

180 років від дня народження І.Нечуя-Левицького

Іван Семенович Левицький (літературні псевдоніми — І. Нечуй-Левицький, І. Нечуй тощо) народився 25 листопада 1838р. в м. Стеблеві Київської губ. Канівського повіту (нині — Черкаська обл., Корсунь-Шевченківський район). Змалку цікавився звичаями і побутом селян, пізнавав скарби українського фольклору та поезії Шевченка, що згодом яскраво відбилося в його творчості.

Навчався Нечуй-Левицький в Богуславському училищі (1848 — 1852), потім у Київській семінарії (1853 — 1859) та Київській духовній академії (1861 — 1865). Перед ним відкривалася духовна кар'єра, але юний магістр богослов'я рішуче від неї відмовився і, пориваючи з сімейними традиціями, викладав російську мову, літературу, історію, географію, логіку в Полтавській семінарії (1865 — 1866), гімназіях Каліша, Седлеця (1866 — 1873), Кишинева (1873 — 1884). 1885р. письменник вийшов у відставку, оселився в Києві і, ведучи досить замкнене життя, повністю віддався літературній праці.

Вступивши на літературну ниву в 60-ті рр. XIX ст., Нечуй-Левицький одразу привернув до себе увагу читачів і критики. Вже перші його твори — "Дві московки” (1868) і "Рибалка Панас Круть” (1868), повість "Причепа” (1869) — відзначалися новизною характерів, яскравістю барв.

Після перших кроків письменника, що свідчили про появу сильного, молодого таланту на терені української прози, виходять з друку його нові, розгорнені полотна. В 70-ті рр. художник створює класичні твори з народного життя: "Не можна бабі Парасці вдержатись на селі” (1874), "Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти” (1875), "Микола Джеря” (1878), "Кайдашева сім'я” (1879), "Бурлачка” (1880).

У наступні роки, хоч творчий пульс письменника дещо слабне, він створює ряд цікавих, визначних творів ("Старі гультяї”, 1897; "Чортяча спокуса”, 1885; "Не той став”, 1896; "Сільська старшина бенкетує”, надруковано 1911р.). Окремо стоїть казка "Скривджені та нескривджені” (1892), де письменник у фантастичних образах показує суперечності між народом і самодержавством.

Багаті спостереження побуту, моралі і звичаїв духовенства знайшли повнокровне втілення у великій повісті Нечуя-Левицького "Старосвітські батюшки та матушки” (1884р. надрукована в "Киевской старине” в російському перекладі, в 1888р. — у журналі "Зоря” мовою оригіналу).

Якщо в "Старосвітських батюшках...” гумор і сатира поєднані з легким сумом, то в наступних повістях і оповіданнях — "Афонський пройдисвіт” (1890), "Поміж ворогами” (1893), "Київські прохачі” (1901, надрукована 1905р.) — на перший план в малюнках характерів виступає авторський сарказм.

Погляд письменника неодноразово звертається до освічених кіл, до української інтелігенції. Різноманітні типи людей цієї суспільної групи, їх ідейні прагнення, суперечки постають у романах "Хмари” (1874) і "Над Чорним морем” (1890), а також у творах інших прозових жанрів ("Навіжена”, "Неоднаковими стежками”, "Гастролі”, "На гастролях в Микитянах”, "Дивовижний похорон”).

Не лише сучасність, а й сторінки української історії знайшли відображення у творах Нечуя-Левицького, що належать до різних жанрів: казка "Запорожці” (1873), повісті і науково-популярні нариси ("Гетьман Іван Виговський”, "Перші київські князі”, "Татари і Литва на Україні”, "Унія і Петро Могила”, "Український гетьман Богдан Хмельницький і козаччина” та ін.). Серед історичних художніх творів письменника перше місце займає роман "Князь Єремія Вишневецький” (1897, вперше надруковано 1932р.). Образи минулого України Нечуй-Левицький відтворював і в драматичних творах ("Маруся Богуславка”, 1875; "В диму та полум'ї”, 1911).

Письменник активно цікавився розвитком українського мистецтва: театру, музики, живопису ("З Кишинева”, 1884; "В концерті”, 1887; "Марія Заньковецька, українська артистка”, 1893, та ін.).

Крім згаданих історичних драм перу Нечуя-Левицького належать комедії з міщанського побуту ("На Кожум'яках”, 1875; "Голодному й опеньки м'ясо”, 1887), які містять цікаві характеристики типів міщан, торговців, дрібних чиновників, їх звичаїв, моралі й психології. Найбільш вдалою є перша п'єса, яка у переробці М. Старицького під назвою "За двома зайцями” набула більшої сценічності й досі живе в українському театрі.

У творчій спадщині письменника є також літературно-критичні й літературно-публіцистичні статті. У відомій статті "Сьогочасне літературне прямування” (1878 — 1884) містяться цікаві роздуми про специфіку художньої творчості та роль усної поетичної традиції в літературі.

У праці "Українство на літературних позвах з Московщиною” (1891) Нечуй-Левицький досить виразно висловлює націоналістичні погляди на історію і культуру України.

Нечуєві-Левицькому належить кілька статей і рецензій про українську літературу. Вони присвячені поезії Шевченка ("Сорок п'яті роковини смерті Шевченка”, "Хто такий Шевченко”), повісті Д. Яворницького "Де люди, там і лихо”, дають широкий огляд творчості класиків і сучасних йому українських поетів і прозаїків від Шевченка до А. Кримського, В. Самійленка і Б. Грінченка ("Українська поезія”). Чималий інтерес має велика стаття "Українська декаденщина” (надруковано вперше 1968р.).

В роки імперіалістичної війни І. Нечуй-Левицький жив самотнім, голодним життям. На початку 1918р. в умовах кайзерівської окупації Києва письменник тяжко захворів, згодом потрапив до Дегтярівської богадільні (будинок для перестарілих), де й скінчив життя 2 квітня 1918р.

https://book-small-town.jimdo.com/